про роботу театру в умовах війни, захоплення іноземними виставами та власну театральну мрію
Олександр Соколов протягом репетиції своєї вистави.
Джерело: Instagram Театру на Лівому березі Дніпра
Олександр уважно проводить мене кожним куточком театру та розповідає різні цікавинки з його історії. З вікна останнього поверху видно сіре зимове небо та житлові багатоповерхівки. Здається, сьогодні вихідний не лише Театр на лівому березі Дніпра, а й увесь Київ. Я почуваюся тут спокійно і безпечно – напевно, як і повинно бути в театрі. Наша розмова продовжується в затишній акторській гримерці, освітленій лампочками на дзеркалах, і несподівано триває кілька годин поспіль. Хоча моя перша поїздка в Україну проходила за не дуже сприятливих умов і зрідка під звуки повітряної тривоги, цей візит до Театру драми і комедії на лівому березі Дніпра в Києві став для мене ключовим театральним досвідом і чітко запам’ятався на все життя.
Театр на Лівому березі Дніпра. Фото: Анастасія Мантач
Моє перше запитання стосується останньої прем’єри у вашому театрі, яку мені пощастило побачити наживо – вистави «З цією виставою щось не так». Як ти вважаєш, чому саме вона з’явилася на сцені Театру на Лівому березі Дніпра зараз і тут?
Процес підготовки тривав цілий рік. Станіслав Жирков, наш тодішній художній керівник, зробив велику роботу, організувавши для нас прем’єру цієї постановки в Ризі, де ми показували виставу «Погані дороги». Ми почали репетиції нової вистави в дуже хороших умовах з метою грати в першу чергу для нашої української публіки, яка живе за кордоном. Потім художній керівник змінився, за справу взялася Жураківська Олеся Вікторівна, яка також виконала абсолютно неймовірну роботу зі збору коштів і домовленості з керівництвом нашої франшизи. Катя Савицька та багато інших також дуже допомагали проєкту. Його реалізація була зовсім не простою. Головним чином тому, що сценографія для цієї постановки неймовірно дорога, а ми – муніципальний театр, тому маємо дотримуватися дуже багатьох правил… Тож це було не питання "чому?", це було лише питання "коли?"
Але якщо абстрагуватися і запитати себе, чому ми сьогодні граємо саме цю виставу, то відповідь, звісно, полягає в тому, щоб дати людям можливість відключитися на дві з половиною години. Пам’ятаю, як після прем’єри в Ризі до нас приходили глядачі і плакали, дякували, казали, що хоч на якийсь час вони зовсім про все забули. Ви просто розслабляєтесь і отримуєте від нас цю енергію, задоволення, радість і трохи забуваєте про поточну ситуацію. Я також вважаю, що це те, що людям потрібно - просто комедія без нічого зайвого. Від початку до кінця. Хотілося б, щоб і військові ходили на цю виставу. Щоб хоч трошки - якщо можна - відключилися. Це просто детектив, на який глядач дивиться без роздратування. Але при цьому дуже якісний, зі смаком і розумом.
Що було найскладнішим у постановці «З цією виставою щось не так»?
Все! Це надзвичайно складна вистава, особливо технічно. У театрі часто буває так, що від актора залежить дев’яносто відсотків, але тут актори несуть лише п’ятдесят відсотків відповідальності, а інші п’ятдесят - технічні служби. У нас було дуже мало часу на все. Ми готували цю виставу в Ризі за два тижні, тобто за чотирнадцять репетицій.
Скільки це в годинах?
Ми репетирували щодня десь з 11 до 17 години.
Але це зовсім не так багато.
Ну, це страшенно мало для такої вистави. Бажано було б мати на підготовку хоча б місяць. Вивчити текст вже не так просто. Плюс потрібно грати на швидкість, точно знати, куди йти в певний момент...
Плюс ті ситуації, коли говориш про одне, а на сцені колезі фізично даєш зовсім інше...
Точно! Треба ще спостерігати за іншим героєм, звертати увагу на все і на всіх... З акторської точки зору це дуже складна вистава. На перший погляд здається, що це просто якісь придурки, які бігають по сцені і про щось смішно говорять, але в кожному з персонажів є до двох-трьох шарів...
Сцени з вистави «З цією виставою щось не так». Фото: Анастасія Мантач
Як ти взагалі вивчив настільки складний текст?
Я не знаю. Пам'ятаю, як тільки закінчувалися репетиції в Ризі, я брав текст і йшов до річки - там дуже гарна набережна, і вона мені дуже нагадує Київ. Було гарне сонячне літо, я сідав та вчив текст з мамою в Telegram. До речі, всі свої тексти я вчу з мамою, це моя особиста фішка. Вона читає мені репліку, я її повторюю і т. д.
Зараз я часто чую в Європі думку, що якщо реалізовувати якийсь український проєкт, то він обов’язково має бути про війну. Тому мені цікаво, як ти ставишся до того, що якась британська детективна комедія щойно з’явилася на сцені вашого київського театру.
Слава Богу, що вона з'явилася! Робити виставу про війну за кордоном це нормально. Люди подивляться на поточну ситуацію і дізнаються, що і як. У нашому репертуарі теж є вистава про війну. Але мені важко на неї дивитися. Я не знаю, навіщо мені це потрібно. Мені достатньо щодня читати новини в Telegram. Нещодавно, наприклад, ми з колегами їздили на передову, щоб доставити туди машину. Я бачив достатньо. І я не хочу бачити те саме на сцені. Можливо, хочу, але, наприклад, як у виставі "HA*L*T". Для мене те, як у ній зображені воєнні ситуації, є майже магічним. Я в захваті від неї. Після четвертої вистави я починаю ще краще відчувати текст. Лише зараз, через рік від початку репетицій, я розумію, що насправді відбувається...
І це все придумала наша режисеркаТамара Трунова! Вона скомпілювала наші особисті тексти та оригінального "Гамлета". Вона створила концепцію, де Гамлет «hungry», «angry», «lonely», «tired». Це «Hamlet» без «me». Під час останньої вистави я стояв на сцені і виголошував монолог про те, що нам усім цікаво, чи буде взагалі постановка «Гамлета», і раптом зрозумів – це ж реальна ситуація! Згадав, як раніше до мене підходили люди та питали, чи буде прем’єра «Гамлета». Я тоді відповів, що буде… А потім я бачив, як над сценою летить білий метелик і падає чорний попіл… Дивись, в мене від цього навіть зараз мурашки по шкірі. У виставі на екрані також з’являється наш актор Вова, який зараз служить в ЗСУ і звідти говорить свій монолог…
Як був створений текст для постановки "HA*L*T"?
Спочатку ми поїхали на резиденцію до Берліну, де жили місяць-два. Там було щось на зразок театральної студії, де нам дали приміщення для роботи. У Німецькому театрі ми тоді мали домовлену простір для вистави. Загалом ми зробили все за вісім-дев’ять днів. На початку ми пропонували власні ідеї та тексти. Ми багато спілкувалися, дискутували, потім Тамара Вікторівна Трунова дала нам завдання. Наприклад, написати про деякі свої здобутки під час війни. Це парадоксально, так? Війна зазвичай забирає, але водночас можна щось отримати. У тебе раптом з’являється особлива мужність.
Це був плідний процес, вигадувалися етюди на тему Гамлета. Ми обговорювали оригінальну п’єсу Шекспіра, створювали свої варіації. Розбирали саму концепцію та її частини – наприклад, що таке «hungry» для кожного з нас? Все це ми записували на диктофон. Далі все прослуховувалося, записувалося найважливіше. Пригадую, як ми сиділи на одній з останніх репетицій, і Тамара Вікторівна раптом запитала: «Почекайте, а та картина «Сліпі» — це Брейгеля картина?» А ми: «Хто?.. Брей… куди?» Я жартую. Ну, а потім ти бачиш це зображення в нашій виставі "HA*L*T". Це абсолютно невичерпна глибина.
Розкажи, будь ласка, про ці розділи у виставі – наприклад, «hungry», «angry» тощо... Це якісь драматургічні частини?
Так, начебто. «Hungry» — це про голод. «Angry» - це агресія, яку породжує голод. Коли агресія вичерпується, ти залишаєшся «lonely». Від того «lonely», ти згодом «tired». Це своєрідне колесо переродження. «Angry»-частина полягає в основному в тому, що ми всі сваримося, наприклад: «Давай! Зіграй щось! Хочеш грати Гамлета? Ти ж в Європі, зіграй Гамлета! Ти що, злякався?» І все це переходить до Гамлета, який потім дуркує і кричить: «Я український актор, дайте мені гроші, слова, слова, слова!» Бо він більше слів не знає. У кожній іншій країні я в ролі Гамлета кажу місцевою мовою: «Добридень, я український актор, дайте мені гроші» - і оскільки я не можу нічого сказати іншою мовою, я просто кажу «слова, слова, слова»…
Сцени з вистави "HA*L*T". Фото: Arno Declair
А як мала виглядати ваша оригінальна постановка «Гамлета»?
Надзвичайно. Сценографія була абсолютно нереальною.
Я бачила афішу і зрозуміла, що це нібито якась сучасна адаптація...
Плакат ми зробили ще до війни. Перед тим у нас було, можливо, п’ять-шість репетицій. В останній раз ми працювали над цим проєктом у ніч з 22 на 23 лютого 2022 року. Ми закінчили близько восьмої ранку. Колега-актор запитав мене: «Як ти думаєш, чи буде щось?..» Я до останнього сподівався, що ні. Я сказав йому, що все буде добре. Прийшов додому близько одинадцятої вечора, заснути не міг до третьої. А потім десь через годину щось вибухнуло... Я прочитав у новинах, що російська армія перетнула український кордон. Тієї ночі я був у батьків, почав будити батька і казати йому: «Прокидайся, почалася війна».
Хоча моя родина російськомовна, ми багато розмовляємо українською. Я це розповідаю тому, що я помітив одну річ: якось я був у Епіцентрі, і раптом зрозумів, що всюди чую тільки українську, і в мене виникло враження, що я десь за кордоном. Мовляв, коли ти в Англії – ти знаєш, що всюди буде в першу чергу англійська, у Німеччині – німецька... Мова раптом виростає з тебе, як зелені паростки. Це дуже приємне відчуття. Організм навіть починає функціонувати по-іншому.
Я також помітила, що, коли розмовляю білоруською, то раптом стаю іншою людиною.
Точно! Раптом з'являється якась гармонія всередині, чи не так?
Шкода тільки, що, наприклад, у нас білоруською почали активно говорити лише після 2020 року.
Звичайно, але це добре, що вони взагалі почали. Розумієш, має статися щось страшне, щоб щось змінилося в людині. Поки ти нічого не втратив, то...
Власне, ми говорили про той плакат «Гамлета». Що в ньому цікавого? Яка далекоглядна була ідея з Гамлетом у метро... Почалася війна, а люди ж ховалися в метро, жили там, у тих наших жовто-блакитних поїздах! – і наша режисерка придумала афішу для постановки саме так, щоб Гамлет був у метро. Я її про це запитав - а вона сказала, що це їй просто спало на думку... Тож по суті вона якось передбачила образ людини в метро. Той Гамлет, який мучається за своє «бути чи не бути». Хоча це вже досить попсова штука, але наскільки вона є попсовою, настільки вона є глибокою.
Знаєш, всі думають, що знають Гамлета. Уяви собі: вийти на сцену та сказати: «Бути чи не бути — ось у чому питання...» І? Запитати глядача - що далі? Тобі ніхто нічого не скаже. Усі кажуть, що знають монолог Гамлета. І що далі? І нічого. Ніхто нічого не знає. Тому з'явилася вистава "HA*L*T". Прикро, звичайно, що немає вистави «Гамлет». Але я думаю, що в підсумку все так, як має бути.
Афіша вистави «Гамлет». Фото: Анастасія Мантач, Instagram Олександра Соколова
Яка частина створення "HA*L*T" була найскладнішою особисто для тебе?
Ця вистава для мене взагалі складна. Місцями я навіть не розумію, як це грати. У мене таке враження, що я досі цього не зрозумів. У хорошому сенсі. Там така глибина... Щоб тобі пояснити: уяви якесь чорне скло, як ти береш губку і починаєш його мити. Ось що для мене "HA*L*T" — нескінченний чорний простір.
Який твій улюблений або найважливіший момент у виставі "HA*L*T"?
Там все улюблене і важливе. Це все таке рідне, «наше», таке камерне з точки зору нас, акторів цього спектаклю... Ніби ми виносили це разом, а тепер ділимося з іншими. Його не можна ділити на шматки. Але з акторської точки зору... Мені дуже подобається момент, коли ми всі граємо щось дуже театральне: між нами виникає якийсь гіпноз, навіть якась Шива, або Калі – богиня смерті, вона теж насправді богиня переродження.
Емоційно специфічною для мене є і ця сцена, де я, як Гамлет, граю зі своїм колегою по сцені Олегом Стефаном у тандемі – ми разом розмовляємо, я його уважно слухаю, а потім змінююся, починаю грати такий дуже емоційний, "сильний" театр... Ну, але всю виставу все одно не виходить розділити.
Це щось на зразок... есенції?
Це як раз есенція. Це ртуть. Але різнокольорова. Схожа на бензин. І деякі моменти є найулюбленішими, тому що вони мають велику енергетику. Я, наприклад, люблю сидіти і слухати Віталія Салія на сцені. Я обертаюся до нього, світло контрастно висвітлює його, і я раптом бачу його сльози... А коли чую, як він опрацьовує сценічний текст – щоразу по-різному! – я дивлюся на нього зовсім, як учень на вчителя. Я обожнюю його гру. Ще я люблю слухати, як Ірина Ткаченко грає якусь «дивну жінку» і кричить оце своє дебільне: «Концерт!» Якби саркастичне: «Думаєте, українці приїхали – ой, «Червона рута», а тепер буде гоп-гоп!..»?..
А потім починається дивний хоровод – як якийсь дивний обряд. Напевно, всі чекали від нас народного танцю, але він раптом стає танцем життя і смерті, якоюсь агонією. Ми стоїмо в колі і замість того, щоб співати пісні, просто називаємо прізвища тих справжніх людей, які загинули на війні... А тепер уяви: після прем’єри "HA*L*T" минуло півроку війни. І через це ти змінюєшся всередині, ти щось переживаєш – і починаєш сприймати і грати цю виставу трохи по-іншому. Ти змінюєшся, змінюється і вистава.
Сцени з вистави "HA*L*T". Фото: Arno Declair
А які у тебе враження від поїздок на закордонні театральні фестивалі?
Дивовижні. Тому що це, перш за все, візити в інші країни – щастя, що в нинішніх умовах ми іноді маємо можливість хоча б на кілька днів кудись поїхати. Ти трохи перемикаєшся, бачиш нові речі. Відвідуєш нові театри, бачиш чудові вистави, збагачуєш свій досвід. Я був у театрі в Цюріху, потім у Берліні в Шаубюне – це просто звело мене з розуму. Також важливо, щоб ми, як театр, могли показати себе за кордоном – і продемонструвати, що ми робимо якісні та прогресивні речі. І ми маємо можливість через театр показати людям війну, дати відчути її.
Які театри, з відвіданих тобою, запам’яталися найбільше?
Мені дуже сподобався театр у П'ятро-Нямц в Румунії - він знаходиться прямо в горах! У нього історична будівля, але сам театр дуже стильний, у них такі гарні афіші... А в Клайпеді, у Литві, теж є новий сучасний театр просто біля моря. Або мене теж зворушив театр у Мюнхені – а ти уявляєш, що це таке, сучасний німецький театр? Я був шокований. Все працює ідеально, все літає. Технічно це страшенно прогресивна, дорога, дійсно сучасна сцена.
Наприклад, Deutsches Theater у Берліні має дві будівлі, і в другій — a тепер тримайся — розташовані копії великої та малої сцен цього головного театру лише для репетицій! У ньому практично такі ж самі освітлення, екрани, звукова техніка тощо. Це чудове рішення, що репертуар театру можна грати, не заважаючи репетиціям нових вистав – адже їх просто репетирують у приміщенні сусідньої будівлі в абсолютно нормальних, справжніх театральних умовах, а не десь в коридорі. Якщо тобі цікаво, там є сцена, що обертається. У нашому київському театрі не обертається головна сцена, а у них обертається навіть репетиційна. Але я цілком розумію їх серйозне ставлення до театру, адже Німеччина має справді специфічну, дуже сильну театральну традицію.
З твоєго інтерв’ю у 2020 році я зрозуміла, що ти мрієш стати режисером. Розкажи мені історію цієї мрії.
Так, це правда. Мрію. У нас в театрі був конкурс театральних читок, для якого я зробив ескіз вистави, і з нею виграв. Зараз ставлю п'єсу «Самотній захід» Мартіна МакДонаха. І водночас мені дуже страшно, скажу чесно. Але, незважаючи на те, що я не маю режисерської освіти і мені бракує такої, скажімо так, театральної математики, я все одно відчуваю, що маю до цього здібності – ще й завдяки тому, що маю достатній досвід не лише як актор, а й як глядач. Я побачив багато цікавого як в Україні, так і за кордоном.
Розмовляла Наталя Міхаліна Скаринка
Перекладала Марія Жданюк